Його творіння – провокативні та неоднозначні, вони зупиняють погляд і змушують замислитися. Вони не залишають місця байдужості – так само, як і їх автор, Віктор Проданчук. Відомий львівський митець розповів Афіші про творчість, принципи життя та свою особливу місію.

Вікторе, ви скульптор, реставратор, коваль, художник, графік – одним слово, людина талановита. Як ви думаєте, звідки у вас така любов до мистецтва?

Мій тато був художником – я постійно знаходився біля нього із раннього дитинства. І мені дуже подобалося все, що він робив. А відомо, що до якого певного віку діти хочуть бути схожими на своїх батьків. Тому не дивно, що я пішов саме цією життєвою стежиною – Косівське училище (сьогодні коледж – прим.ред.) декоративно-прикладного мистецтва, потім Львівська академія мистецтв… Але знаєте, що цікаво? Тато був дуже сильним реалістом, до того ж він розмальовував церкви, малював ікони – а я зовсім не люблю реалістичного мистецтва! Розумію, сприймаю, – але не люблю. Бо для мене це як добре зроблена фотографія. На мою думку, у мистецтві завжди має бути ідея. Загадка. Особливий погляд, інше бачення реального предмету. Для мене мистецтво – це дискусія із глядачем. До того ж, тато мене як вчитель навчав креслення – а я точних наук терпіти не можу (посміхається). У мене навіть особистий підпис кожен раз виходить трохи іншим.

Вікторе, ви – скульптор, отже вмієте обіймати простір. Цьому вас навчили у Косівському коледжі?

Знаєте, я колись навіть злий був на тата за те, що він змусив мене вчитися саме у Косіві. Я думав: ну, чому я тут, в цьому селі? Чому не у Львові? Але пройшов час і я зрозумів: добре, що початкову художню освіту я отримав саме там. Бо я взяв з джерел таку первозданну етніку, таку древність! Може, тому у базі мого мистецтва дух наших прадавніх культур?

Ви розповідали, що маєте козацьке коріння…

Моя бабця завжди мені казала, що ми зі старого козацького роду: що прапрапрадід Матвій Проданчук був славним козаком, сотником, навіть брав участь у Переяславський раді, яку збирав гетьман Богдан Хмельницький. І коли я вже став дорослим, то просив фахівців зробити дослідження. І всі факти підтвердились!

Вікторе, ви працюєте за ескізами? Чи більше покладаєтеся на свою інтуїцію?

Роблю ескізи до всіх робот обов’язково, починаю працювати за ними – а потім мене дійсно веде інтуїція. А іноді доводиться робити щось майже на грані людських можливостей.

Колись я мав цікавий досвід, працював на реставрації у Києві  – робив у Михайлівському соборі, в Успенському, в церкві на Подолі. І було у мене ще таке замовлення – вирізьбити кишенковий іконостас з мамонтової кістки.  Можете собі це уявити? Зовсім маленький, але розкладний, приблизно 10 на 15 сантиметрів – і в ньому було все, як слід: і Спаситель, і престол… Я робив його за допомогою лупи – по іншому ніяк! І мені, енергійному холерику, було складно, звичайно, але я зміг сконцентруватися. І робота вийшла надзвичайно тонкою.

У євреїв є улюблене слово «савланут» – терпіння. Тож для скульптора теж важливо мати терпіння?

Безумовно! Я можу сконцентруватися і робити дуже кропіткі, дрібні речі.

А ще потрібна неабияка сила…

Також вірно. Колись я багато годин приділяв спорту – зараз, на жаль, того часу не вистачає, просто маю гантелі у майстерні, у вільну хвилинку трохи тренуюсь.

Ваші роботи, Вікторе, виставляються за кордоном – де вже побували скульптури?

Не тільки скульптури, а й картини: виставлялися вони у Римі, в Парижі та в Німеччині. Зараз графіка поїде у Швейцарію. Люди кажуть, що їм подобається моя творчість (посміхається). До речі, у Парижі в галереї був відомий режисер, який поставив багато опер та зняв чимало фільмів. Колись він приїжджав в Україну – і, за його словами, закохався у нашу країну, зараз він робить документальний фільм про Карпати. Так ось, йому моя творчість сподобалася також.

Як ви думаєте, а чому ваші творіння зацікавили людей в інших країнах?

Мені пояснювали, що мої роботи мають особливу енергетику. Дійсно, я –  імпульсивна людина, і всю свою енергію вкладаю в мистецтво. Проте і мистецтво дає мені багато чого: заспокоєння, рівновагу, відчуття внутрішньої гармонії. А глядачу моя робота може подобатися або навпаки – не сприйматися, але байдужою людина не залишиться.

Знаємо, що ви працюєте з різними матеріалами – із залізом також. І у відновленому старовинному приміщенні, де зараз розташувався БанкГотель, є також ваша робота.

Коли мене першій раз познайомили з планом реконструкції, то я багато сперечався за збереження кожного сантиметра старих кахлів, решіток, деталей оздоблення. Я намагався зберегти геть усе! А потім я познайомився з киянином Віктором Кудіним, творча архітектурна майстерня якого і займалася всіма реставраційними та дизайнерськими розробками цього приміщення. І у такому творчому тандемі ми працювали над самою реставрацією, над вивіскою – іншими словами, до всіх металевих речей, які знаходяться в готелі, я доклав свою руку. Вдалося зберегти та відновити металеві сходи, решітки – все вийшло дуже автентично.

Але дозвольте запитати – чому ж так багато ви робите для збереження нашого старовинного міста? Це ваша місія?

Маю тверде переконання: якщо у нації немає історії, немає того фундаменту – на неї дуже легко впливати. Подивиться на японців – при всіх їх сучасних технологіях і здобутках, вони як найбільшу цінність плекають історію, традиції та все, що з цим пов’язане. Ми повинні так само берегти і любити нашу історію – тоді і майбутнє наших дітей буде добрим.

Все що я роблю, вся моя творчість несе дух українства. Я мрію багато доброго зробити для Львова. І намагаюсь постійно втілювати у життя свої плани – вже близько 10 років ми ремонтуємо і реставруємо собор св. Петра і Павла, статуя Ощадності на етнографічному музеї також реставрована моєю командою. Збереження історичної частини міста дуже важлива – іноді ми виконуємо замовлення, яке майже не приносить нам прибутку. Але, натомість, маємо задоволення і позитив.

Яка постать, на вашу думку, дуже сильно вплинула на будівництво, на архітеркту Львова?  

Безумовно, це Іван Левинський. Без цього геніального будівничого, архітектора, організатора та мецената не було б Львова, який ми знаємо і любимо: готель Жорж, залізничний вокзал, оперний театр, Кастелівка… Проєкти багатьох будинків були намальовані та втілені в життя легкою рукою майстра українського галицького модерну.

У мене була в житті така цікава історія: колись ми з напарником починали ковальську справу. І до нас у майстерні підійшов незнайомець і каже: – «А ви знаєте, що на цьому самому місці була найперша кузня Івана Левинського?» Я ще тоді не дуже багато знав про цю постать. Але коли почав цікавитися та дізнаватися більше про його життя та проєкти, то був здивований і захоплений величчю цього митця. Він став для мене своєрідним камертоном життя. І так складалося, що моя компанія  у свій час також реставрувала його будівлі.

Вікторе, а чи мрієте ви, що вашу справу продовжать діти?

Саме головне, щоб вони завжди пам’ятали про те, що вони українці. І були порядними людьми і відданими патріотами. А ще я мрію про те, щоб мої скульптури були у кожній столиці світу, але їх дух завжди нагадував всім Україну. Мрію творити ще багато років, бо маю величезну кількість ідей і планів.

Надія Гаталяк